Адзіноцтва (пераклад з Іосіфа Бродскага)

Калі бракуе раўназмесціва
Тваёй свядомасці прысталай
Калі прыступкі гэтай лесвіцы
Гайдае пад табой, бы палубу
Калі плюе на чалавецтва
Тваё начное адзіноцтва

Ты можаш разважаць пра вечнасць
І сумнявацца нават у цноце
Ідэй, гіпотэз, успрыняцця
Любога твора нават ў скрусе
Таксама і ў самім зачацці
Мадонай сына Іісуса

Ды ўсё ж лепш пакланяцца данасці
З глыбокімі яе магіламі
Якія ўжо затым, з-за даўнасці,
Уявяцца такімі мілымі
Так, усё ж лепш пакланяцца данасці
З кароткімі яе дарогамі
Якія ўжо затым, да дзіўнасці
Уявяцца табе шырокімі
Уявяцца такімі пыльнымі
Бы вытканымі кампрамісамі
Уявяцца тваімі крыламі
Уявяцца тваімі блізкімі.

Так, усё ж лепш пакланяцца данасці
З яе законамі дарэчнымі
Якія ўсе затым да крайнасці
Паслужаць для цябе парэнчамі
(Хоць і не асабліва чыстымі)
Дзе раўнавага будзе месціцца
Тваіх такіх кульгавых ісцін
На гэтай вышчарбленай лесвіцы.

Над скрыжаваннем (с подстрочником)

Над скрыжаваннем пунсавела сонца
І адыходзіў дзень, бялюткае стварэнне,
Змяняючы малюнкі-твары
людзей знаёмых незнаёмцаў,
Кідаючы прамені ў люстра-неба
А я хапала позіркам адбіткі
Павелічальным шклом успрымання
Адбіткі тут жа фарбаваліся чырвоным
Відаць, было гэта ад тога ж сонца,
Якое ўяўялася барвовым
Сляпой жанчыне, побач
Прасціраўшай рукі да люстра-неба:
"Вярніся, зорка!"
І ў той жа час на скрыжаванні
http://forme-thetimes.blogspot.com/2012/01/blog-post_30.html
няўдалыя складаліся радкі
І птушкамі ляцелі ўслед за Сонцам



Над перекрёстком багровело солнце
И умирал день - белесое создание
Изменяя рисунки-лица
Людей знакомых-незнакомцев
Лучи бросая в зеркало небес
А я хватала взглядом отраженья
Увеличительным стеклом воображенья
Изображения тут же становились красными
Наверное, от того же солнца,
Которое казалось багровым
Слепой женщине, рядом
Простиравшей руки к зеркалу небес:
"Вернись, звезда!"
И в этот миг над перекрёстком
Слагались неумелые стихи
И птицами летели вслед за Солнцем

***

В слепом дожде
И шуме водопадов
В белизне и искристости снегов
на горных вершинах
В прозрачности горных рек,
Во врезающихся в ноги острых камнях,
В ласках шёлка трав,
В устойчивости корней деревьев
над пропастью
 -
знаки объятия тебя миром
Знаки-ключи, открывающие замки с любым секретом...
Знаки-стрелки, указывающие путь
из страны заблудившихся

***

Крошатся в жерновах утра
                          останки ночи
И падают, в колонны превращаясь,
Со звоном зеркала с небес
И без конца листаются
                             страницы
И без начала...
Приходят странницы в мой дом
С колоннами,
сложившимися
из зеркал
небесных

***

На шелест тростника
Иду во тьме
И выхожу к воде,
И утоляю жажду

***

Синь.
Верх.
Мох.
Порыв.
Скала.
Обвал.
Синь.

90-е ХХ в.

Michaś Zaretski Bielutkość (часть перевода - без редакции)

Cicho, pieszczotno przecieruszone było niebo. Potem ono zakędzierzawiło się młodą falą reja. Czarem odczajnych tańców sypnęło jak by chcąc poprzeszkadzać, powyciągać niemał popioły ze zczerniałej starej ziemi. Wreście okryło – ciężko, by blatem waty – jak piórami; owinęło, ścisnęło w miękko-wspartych objęciach.

Bielutkość... Pierwsza bielutkość – przywitanie czekanej długo zimy-gości... Wiesoło, radośnie witają śnieg pierwszy!

Dlaczego? Może dlatego, że śmierć natury jaśnie wyróźnia, podkreśla człowiecze życie? Być może dlatego i humór wtedy włada człowiekiem, i taki, że żyć, przestworzyć się, napić się życiem chcą. Być może tamte komplety smiertelne, ten szerzeń śmierci – bielutkość budzi duszę człowieka, ciągnie go do niewidzianego w dalekie czary, tam, daleko nad tym nieoglądnym białym tapetem, żeby spotkał się z czymś niepoznanym, światłem?

Być może i dlatego? Ale niech sobie...